Стаття присвячена аналізу правових позицій Європейського суду з прав людини щодо визнання прав корінних народів на збереження і розвиток власної ідентичності в межах демократичної держави. У статті обґрунтовується необхідність інтеграції етичного виміру в національне правотворення, зокрема при формуванні моделей автономії для кримськотатарського народу як автохтонної спільноти України. Наголошується, що рішення ЄСПЛ у справах, пов’язаних із культурними, мовними та релігійними правами меншин, формують уніфіковане розуміння автономії не лише як територіального чи адміністративного явища, а як правового механізму захисту колективної гідності, історичної пам’яті та культурної самобутності. Звертається увага на те, що прецедентна практика Суду формулює принципово важливі положення для держав-учасниць Конвенції, згідно з якими обов’язок держави не обмежується утриманням від дискримінаційних дій, але включає активні заходи для створення умов, у яких національні меншини та корінні народи можуть ефективно реалізувати своє право на колективне існування. Зазначається необхідність імплементації цих підходів у національну систему публічного управління, особливо в умовах триваючої деокупації та реконструкції інституційної взаємодії на території Криму. У цьому контексті кримськотатарське питання постає як лакмусовий папірець зрілості української державності, її спроможності гармонізувати правові та моральні засади сучасного демократичного устрою. Обґрунтовується висновок, що реалізація автономних прав кримськотатарського народу має спиратися не лише на історичну справедливість, а й на усталені стандарти міжнародного права, підтверджені юрисдикцією ЄСПЛ, які визнають за корінними народами особливий статус у державі за умови дотримання принципів територіальної цілісності, недискримінації та культурного плюралізму. Такий підхід дає можливість осмислити автономію як дієвий правовий інструмент не роз’єднання, а навпаки — ствердження єдності через різноманіття, у якому кожна спільнота має право на розвиток, самореалізацію та символічне визнання.
The article analyses the legal positions of the European Court of Human Rights regarding the recognition of indigenous peoples’ rights to preserve and develop their own identity within a democratic state. The article substantiates the necessity of integrating an ethical dimension into national law-making, particularly in the development of autonomy models for the Crimean Tatar people as an autochthonous community of Ukraine. It is emphasised that the judgments of the European Court of Human Rights in cases concerning the cultural, linguistic, and religious rights of minorities contribute to a unified understanding of autonomy not merely as a territorial or administrative concept, but as a legal mechanism for safeguarding collective dignity, historical memory, and cultural identity. Attention is drawn to the fact that the Court’s case law formulates principles of fundamental importance for the States Parties to the Convention, according to which the state’s obligation is not limited to refraining from discriminatory actions, but also entails taking active measures to create conditions in which national minorities and indigenous peoples can effectively exercise their right to collective existence. The necessity of implementing these approaches within the national system of public governance is underlined, particularly in the context of ongoing de-occupation and the reconstruction of institutional interaction in the territory of Crimea. In this context, the Crimean Tatar issue emerges as a litmus test for the maturity of Ukrainian statehood and its ability to harmonise the legal and moral foundations of a modern democratic order. The conclusion is substantiated that the implementation of the autonomous rights of the Crimean Tatar people should be based not only on historical justice but also on established standards of international law confirmed by the jurisprudence of the European Court of Human Rights, which recognise the special status of indigenous peoples within a state, provided that the principles of territorial integrity, non-discrimination, and cultural pluralism are upheld. Such approach makes it possible to understand autonomy as an effective legal tool not for separation, but rather for affirming unity through diversity, in which each community has the right to development, self-realisation and symbolic recognition.
