Стаття присвячена комплексному дослідженню конституційної скарги як особливого
правозахисного інституту, що функціонує в системі верховенства права України та забезпечує захист прав людини і громадянина. Автор розглядає конституційну скаргу не лише як процесуальний засіб оскарження закону, а насамперед як практичний індикатор того, наскільки
принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України, є реально діючим,
а не суто декларативним положенням установчого акту. Саме в цьому зміщенні дослідницького фокуса (від суто догматичного опису процедури до оцінки інституту крізь призму rule
of law) полягає концептуальна новизна роботи.
Розкрито юридичну природу конституційної скарги, зокрема як поєднання об’єктивної
функції конституційного контролю та суб’єктивної правозахисної функції, а також її субсидіарний характер серед національних засобів захисту прав, за яким скарга спрямована
проти неконституційної оскаржуваної норми, а не проти судового рішення як акту правозастосування.
Проаналізовано дворівневу нормативну конструкцію інституту, закладену конституційною реформою правосуддя 2016 року (ч. 3 ст. 55, ст. 151-1 Конституції України, Закон
України «Про Конституційний Суд України»): коло суб’єктів права на скаргу, предмет оскарження, умови прийнятності та інституційний механізм її розгляду.
На підставі порівняльно-правового аналізу нормативної (української) та повної моделей
конституційної скарги виявлено системні обмеження вітчизняної конструкції: насамперед
звуження предмета оскарження до закону, застосованого в остаточному судовому рішенні,
відсутність можливості оскарження підзаконних нормативно-правових актів та проблему
індивідуального відновлення прав скаржника, пов’язану з умовою перегляду справи за виключними обставинами лише за невиконаним судовим рішенням. Проілюстровано практику Конституційного Суду України 2024–2025 років. Окреслено напрями вдосконалення інституту
в контексті євроінтеграційних зобов’язань України, зокрема усунення обмеження «невиконаного рішення», обережне розширення предмета скарги та посилення інституційної незалежності Конституційного Суду в умовах воєнного стану
The article is devoted to a comprehensive study of the constitutional complaint as a special human-rightsprotection institution that operates within the rule-of-law system of Ukraine and ensures the protection of the
rights of individuals and citizens. The author examines the constitutional complaint not merely as a procedural
means of challenging a statute, but primarily as a practical indicator of the extent to which the rule-of-law
principle enshrined in Article 8 of the Constitution of Ukraine is genuinely operative, rather than a purely
declarative provision of the founding act. It is precisely in this shift of research focus – from a strictly dogmatic
description of the procedure to an assessment of the institution through the lens of the rule of law – that the
conceptual novelty of the work lies.
The legal nature of the constitutional complaint is revealed, in particular as a combination of the objective
function of constitutional review and the subjective rights-protective function, as well as its subsidiary
character among national remedies, whereby the complaint is directed against the unconstitutional norm
being challenged rather than against the court decision as an act of law application.
The two-tier normative construction of the institution, established by the 2016 constitutional justice reform
(Article 55(3), Article 151-1 of the Constitution of Ukraine, and the Law of Ukraine «On the Constitutional
Court of Ukraine»), is analyzed: the subjects entitled to lodge a complaint, its subject matter, admissibility
requirements, and the institutional mechanism for its review.
Based on a comparative-legal analysis of the normative (Ukrainian) and full models of the constitutional
complaint, systemic limitations of the domestic construction are identified: above all, the narrowing of the
complaint’s subject matter to a statute applied in a final court decision, the absence of any possibility to
challenge subordinate (by-law) legal acts, and the problem of individually restoring a complainant’s rights,
linked to the condition that review under exceptional circumstances is permitted only where the court decision
remains unenforced. The analysis is illustrated by the 2024–2025 case law of the Constitutional Court of
Ukraine. Directions for improving the institution are outlined in the context of Ukraine’s European integration
commitments, including removing the “unenforced decision” limitation, cautiously expanding the complaint’s
subject matter, and strengthening the institutional independence of the Constitutional Court under martial law
